Вірш про Миколаїв і Херсон

Над Південним Бугом – ходить човник.
Білий місяць догорів і згас
Я у віршах, ніжних і любовних,
Миколаїв прославляв не раз.

Тільки всі вони забуті мною,
Доля в них однаково сумна.
В тому, місто, і не ти виною –
Винна в цьому дівчина одна.

Як вона пишалася тобою:
- Що Херсон бідненький ваш, мовляв!
Ну, а я над синьою водою
Вірші взяв і гнівно розірвав.

- Я, кажу, тебе іще не лаяв,
А тепер розмова в нас пряма.
Думаєш, великий Миколаїв?
А у вас зате Дніпра нема.

Порт у нас від вашого не гірший,
А у вас нема таких садів...
Словом, я закинув ніжні вірші
І пішов від дівчини тоді.

А тепер мені, звичайно, смішно:
Нащо ми засперечались так?
Та хіба ж смачні південні вишні
Не цвітуть однаково в садах!

Та хіба ж херсонські пароплави
(Твій двотрубний, Клаво, пароплав)
По дорозі величі і слави,
Що Папанін нею проплива, -

Із твоїми не пливуть дочками,
Миколаїв місто портове,
Де опівдні ніздрюватий камінь
Теплим сонцем дихає – живе.

Я люблю Херсон – зелене місто
За степи, за молоду траву,
Що у нас шумить трикутне листя,
Як ідеш на річку Кошову.

І люблю я вулички над Бугом,
Над заводом висне сизий дим,
Ще й алеї, де ходив я з другом –
Дівчинкою в кітелі морськім.

Над Південним Бугом – ходить човник.
Білий місяць потемнів і згас
Я у віршах, ніжних і любовних,
Миколаїв опишу не раз.

Батьківщина

Я в Примор’ї стрічаю світанки.
Скоро знов у дорогу мені.

Недалеко від озера Ханки
Українські співають пісні.
Добираючи слово до слова,
Прислухаюсь до пісні весь день
І повторюю знову і знову
Всі уривки знайомих пісень.
Поміж сопок Приморського краю
Склалась піснею думка ясна,
Що свою батьківщину я маю
І єдина для мене вона,

Та земля, на якій народився,
Де біжать у Дніпро ручаї,
Де я рідної мови навчився
Й не забуду ніколи її.
Тим я виріс до всього цікавий,
Що в дитинстві моїм в далині,
На Волохинській вулиці трави
Устеляли дорогу мені,
Що в затонах ріки Кошової
На світанку я рибу вудив
І цвітіння весни степової
Я на ціле життя полюбив.
Може, я не приїду додому,
Може, долю я маю таку,
Що звалитись моєму шолому
На чужому, сухому піску.

Я в манчжурськім впаду гаоляні
І зімну його тілом своїм,
І тоді я згадаю востаннє,
Що на світі я був не чужим.
Ні, не хочу я більшої слави,
Тільки б пам’ять мою зберегли
На Волохинській вулиці трави,
Над Лиманом високі вали.

***

Винограду сині грона
Гнулись прямо на лозі.
До маленького Херсона
Я забув шляхи усі.

Драстуй, дівчинко, відрадо,
Скоро вік уже мине,
Як зеленим виноградом
Частувала ти мене,

Як стояли біля брами,
Як тобі я руку тис.
Перехресними вітрами
Ми зустрілися колись.

Як ізнову сині грона
Стануть літу за межу, -
До маленького Херсона
Сірим вовком побіжу,

Щоб дістати, щоб зустріти
Першу подругу мою,
Щоб ізнов поговорити
Світлих вулиць на краю,

Щоб забрати незаконно
Серця нашого ключі.
А навіщо? До Херсона
Ходить поїзд уночі.

І навіщо б я, по друге,
Сірим вовком люто біг,
Коли знаю, що подруга
Заміж вийшла ще торік.

Зараз вечір хмари гонить,
З неба дощ химерно ллє.
Чутно в Києві, як дзвонить
Серце горесне моє.

Тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік

Біля самого Чорного моря
Скупчився город Херсон,
Відомий, до речі,
центральним острогом.
Я народився в Херсоні.
Що я запам'ятав?
Сіру воду Дніпра,
Товсті очерети плавнів,
Похитування прострілених
пароплавів,
Кров, яку грунт прибережний всмоктав.
Що я забув?
Ніжного ліжка тепло,
Колискові пісні,
Пухові подушки,
Любовно подані пиріжки...
Тільки, може, цього не було?
Так, напевно,
я правильно запам'ятав
Губи в заїдах, ноги в «ципках»,
Грязюку,
що розплескалась липко,
По якій
достопам'ятних днів я гасав,
Над містом похмурим
зібралися хмари густі,
На відстані трьох п'ятиріч
вони здаються стальними.
Ось починається
перший спогад в житті:
Важко тупочуть солдати,
Діти біжать за ними,
Здрастуй, дитинство моє!
Що ти скажеш мені?
Що ти мені покажеш?
Навіщо?
Не треба!
Чорні багнети, шоломи крижані
Проколюють небо,
Це я пригадую, ніби в смутному чаду.
Сморідне місто —
наче покинутий вулик.
Солдати йдуть.
У підворотнях собаки
брехати забули.
І другий спогад
в моєму житті:
Солдати виходять з міста,
приходять червоноармійці,
Вони без шоломів.
Чоботи в них прості—
Нековані.
Та, здається, сонцю скажеш:
«Засмійся» —
Й воно засміється.
Скажеш Дніпрові:
«Розлийся»—
І він розіллється...
Червоноармійці пішли.
З ними пішов мій брат.
Товариші проводжали.
Плакала мама.
Усміхнений парубок —
він не прийшов назад.
Він бився за нашу Вітчизну,
поліг за Країну Рад...
Та й ми б зробили так само.
Із млина він приходив у білій муці
І мене підкидав на гарячій руці,
На гарячій руці...
Жовніри польські вбили його,
Він лежав без труни,
На зеленій землі він лежав
не заплющивши очі.
Я вже виріс.
Рідко я бачу дитячі сни.
Та забути його —
я не можу,
не хочу.

1934—35 рр.

top^^